Петро Калнишевський
та його доба
Меню сайту

Категорії розділу
Наш проект [0]
Калнишевський та його доба [12]
Запорозька Січ в XVIII столітті [14]
Запорозьке козацтво [13]
Нащадки славетної доби [8]

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 2895

Статистика

Головна » Статті

Всього матеріалів в каталозі: 47
Показано матеріалів: 46-47
Сторінки: « 1 2 ... 8 9 10

   Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.
   Як політичний діяч, кошовий отаман протидіяв тиску імперських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, 1769 р., незважаючи на наказ П. Рум’янцева, він не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Завдяки турботам про церковні справи Петро Калнишевський закарбував у пам’яті людей не тільки своє ім’я, а й реальний образ. На іконі, що була в січовій Покровській церкві і копія якої знаходиться в Одеському історико-краєзнавчому музеї, зображено стрункого, дещо вищого за середній зріст чоловіка, який, очевидно, звик жестикулювати. На ньому червоні шаровари і кунтуш, темно-синя свита, підперезаний він широким поясом, гаптованим золотом, з великою золотою медаллю на грудях та шаблею на лівому боці. Кошовий виглядає уже немолодим. Його шия у зморшках, козацький оселедець та вуса посивіли. У молитві він звертається до діви Марії.
Історичний портрет Петра Калнишевського | Переглядів: 1205 | Додав: Niki | Дата: 28.06.2010

   Хоча  запорожці  несли  прикордонну  службу  та  приймали  участь  в  війнах  проти  Османської  імперії,  російський  уряд  завжди  відносився  до  них  з  підозрою.  Особливо  це  відзначилося під  час  повстання  О.Пугачова  у  1773  році,  коли  козаки  підтривали  бунтівника  та  мали  намір  йти  на  Москву.  Тому  у  1775  році  імператриця  Катерина ІІ  прийняла  рішення  про  ліквідацію  Січі.
   На початку червня 1775 року величезне військо під камондуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Понад 100 тисяч чоловік налічувалося в підпорядкованих йому піхотних, тринадцять донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ.
   
Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького,. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.
  Самого  Калнишевського  та  деяких  представників  козацької  старшини  було  заарештовано,  а  їх  майно  конфісковано. 8 червня 1776 року уряд повідомив Синод про рішення цариці й наказав (оголосивши Калнишевському з соратниками указ) негайно відправити Калнишевського в Соловецький  монастир.
  Одна  з  причин  такого  рішення  полягала  в  тому,  що  навіть  після  зруйнування  Січі  Калнишевський  турбувався  про  подальшу  долю  запорожців,  про  заснування  Січі  в  іншому  місці.
 
30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати 27 років. За  цей  час  кошовий  отаман  так  і  не  розкаявся  та  не  звертався  до  імператриці  з  проханням  помилування.
   Лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-літній в’язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.
  Але  він  не  повернувся  на  Україну,  а  залишився  при  монастирі.Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня 1803 р., 113 років від роду. 
  На  Соловках  була  його  могила  біла  Преображенського  собору, але  вона  не  збереглася  до  наших  днів.

Історичний портрет Петра Калнишевського | Переглядів: 1543 | Author: Бедікян Н.І. | Додав: Niki | Дата: 28.06.2010

1-5 6-10 ... 36-40 41-45 46-47
Форма входу

Пошук

Друзі сайту
  • Всеукраїнський фонд імені Петра Калнишевського
  • Український інститут національної пам'яті
  • Запорозька Січ. Історичний проект


  • Copyright MyCorp © 2020
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz