Хоча запорожці несли прикордонну службу
та приймали участь в війнах проти Османської імперії,
російський уряд завжди відносився до них з підозрою. Особливо
це відзначилося під час повстання О.Пугачова у 1773 році, коли
козаки підтривали бунтівника та мали намір йти на Москву. Тому
у 1775 році імператриця Катерина ІІ прийняла рішення про
ліквідацію Січі.
На початку червня 1775 року величезне військо
під камондуванням
генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Понад
100 тисяч чоловік налічувалося в підпорядкованих йому піхотних,
тринадцять донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках,
двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма
колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня
(17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню
Запорозьку Січ.
Петро
Калнишевський і січова старшина здали
російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову
скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша
Запорозького,. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі
втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.
Самого
Калнишевського та деяких представників козацької старшини було
заарештовано, а їх майно конфісковано. 8 червня 1776 року уряд
повідомив Синод про рішення
цариці й наказав (оголосивши
Калнишевському з соратниками указ) негайно
відправити Калнишевського в Соловецький монастир. Одна з
причин такого рішення полягала в тому, що навіть після
зруйнування Січі Калнишевський турбувався про подальшу долю
запорожців, про заснування Січі в іншому місці.
 30
липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у
Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання
його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося
останньому кошовому проіснувати 27 років. За цей час кошовий отаман
так і не розкаявся та не звертався до імператриці з
проханням помилування.
Лише указом
нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру
Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце
проживання на свободі за власним бажанням. 110-літній в’язень, котрий
за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп,
нарешті став вільний. Але він не
повернувся на Україну, а залишився при монастирі.Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня
1803 р., 113 років від
роду.
На Соловках була його могила біла Преображенського собору, але
вона не збереглася до наших днів.
| 
