| Меню сайту |
|
 |
| Категорії розділу |
|
|
| Наше опитування |
|
|
| Статистика |
|
|
|
 | |  |
|
У розділі матеріалів: 12
Показано матеріалів: 6-10 |
Сторінки: « 1 2 3 » |
Період з 1709 по 1750 роки характеризувався посиленням контролю за Гетьманщиною з боку Російської імперії.
 Спочатку це було за часів правління гетьмана Павла Скоропадського (1708-1722 рр.), призначеного замість Мазепи Петром І. Обмеження автономних прав Гетьманщині тоді пояснювалися надзвичайним станом під час воєнних дій Північної війни. Але й по закінченні війни про відновлення прав не йшлося, навіть навпроти, Петро І створив Малоросійську колегію у складі 6 російських офіцерів. Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегіх іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провинція імперії. Активна діяльність наказного гетьмана Павла Полуботка, спрямована на відновлення козацьких прав, призвела до його арешту та смерті, і до 1727 року гетьмана не обирали. Під час палацових переворотів в Російській імперії та з-за напружності в російсько-турецьких  відносинах в імперії погодились на відновлення посади гетьмана, сподіваючись на підтримку козаків в війні з Османською імперію. Так було призначено гетьманом Данила Апостола (1727-1734 рр.). Але після його смерті Гетьманщина знов залишилася без гетьмана і підпорядковувалася Правлінню гетьманського уряду, яке складалося з трьох українців та трьох росіян. Проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шахновському. Таке становище в Гетьманщині продовжувалося до 1750 року, коли за часів правління Єлизавети Петрівни на Гетьманщині знов з'явився гетьман, але вже в останнє. За цей період з 1709 року Запорозька Січ змінювала своє місцезнаходження декілька разів: до 1711 - Кам'янська Січ, потім Олешківська, які перебували на території Туреччини, а з 1734 року - Нова січ на річці Підпільній знов на території Російської імперії. Виходячи з цього стосунки Січі як з Гетьманщиною так і з Російською імперією в ці періоди були різними. Але про ці події більш докладно ми розглянемо в наступних експозиціях музею. |
 За часів правління в Російській імперії Єлизавети Петрівни було призначено останнього гетьмана в Україні - Кирила Розумовського (1750-1764 рр.). Таким подіям сприяли зовнішньополітичні та економічні обставини, серед яких було прагнення викоистанти економічно-стратегічний потенціал України в майбутніх війнах проти Туреччини, а також багаторічні прохання козацької старшини щодо відновлення інституту гетьмана. Кандидатурою на цю посаду було обрано Кирила, тому, що він був братом чоловіка Єлизавети Петрівни - Олексія Розумовського. Кирилу Розумовському вдалося відновити деякі автономні права Гетьманщини. За його часів пожвавилося господарське життя, відбудовувалися Батурін та Глухів.
Коли після смерті Єлизавети Петрівни та Петра ІІІ на російському пристолі з'явилася Катерина ІІ, Кирило Розумовський намагався закріпити за його родиною право наслідування гетьманського престолу. Але таке звернення лише обурило Катерину ІІ та призвело до остаточної ліквідації посади гетьмана в Україні у 1764 році. В її плани не входило розміщення всередині Російської імперії ще однієї монархії в вигляді Гетьманщини.
Запорозька Січ, в якій ще була потреба Російської імперії, проіснувала ще до 1775 року, в якому також була знищена. |
В Січі Калнишевський навчався в школі при січовій церкві та пройшов шлях від джури до кошового отамана. Під час служби в Війську Запорозькому вибирався походним полковником, військовим осавулом та військовим суддею (1750-1760-ті роки). 1755 р. Калнишевського було обрано одним із трьох запорозьких депутатів
до Петербурга. Більше року депутація перебувала у російській столиці,
очікуючи скасування мита на провіз із Запорожжя до Гетьманщини риби,
хутра, у зворотному напрямі — харчів, а головне — на повернення
захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським Військом
запорозьких земель. 10 червня 1756 р. було задоволене прохання щодо
мита, але не стосовно запорозьких територій. 1758 р. Калнишевського було
включено до складу другої депутації у тій самій справі. Однак, проживши
в Петербурзі аж до початку 1760 р., запорожці так нічого й не
домоглися. За життя у Січі Петро Калнишевський став багатим власником. При арешті у
його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої
рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. Його міцне економічне
становище сприяло політичній кар’єрі у Січі. Знову ж таки, нам невідомі
усі сходинки його урядування. Перша виявлена на сьогодні згадка про
Петра Калнишевського належить до 1750 р. Ім’я цього уже сивочолого
60-річного військового осавула згадується у зв’язку з переслідуванням у
запорозьких степах тодішнім кошовим Григорієм Федоровим озброєних
грабіжників.
У військових осавулах Калнишевський ходив до 1761 р. У січні 1762 р.
його  вперше обрали кошовим отаманом. У вересні того самого року
Калнишевський разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою був
присутній на коронації Катерини II. Кошовий імператриці не сподобався, і
вона того ж таки року домоглася його усунення. Проте на чергових
виборах у січні 1763 р. січовики обирають Калниша військовим суддею —
другою посадовою особою у Коші після отамана, а у січні 1765 р. — знову
кошовим. Імператриця спочатку активно заперечувала цей вибір, але з
огляду на підготовку війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря на
деякий час потамувала свою неприязнь до Калнишевського. Козацька звитяга
й досвід були їй потрібні у планованій війні.
|
Утвердившись на уряді кошового отамана,
Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства
Запорозької Січі — підвалини її політичної автономії. Пізніше у
маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама
наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим
саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно,
утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під
власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що
причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони
є насамперед поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю.
Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в
яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з
турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На
запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з
Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення
на Запорожжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775
р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Діяльність кошового
залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не
було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий
книш». Колонізацію Калнишевський намагався
використати і для захисту запорозьких територій. З цією метою він
наказував засновувати зимівники саме на кордонах. Проте наступ на
запорозькі землі продовжувався. Щоб захистити свою землю, керуючись
негласними розпорядженнями Коша і особисто Калнишевського, а іноді й
відкритими рішеннями січової ради, у місця найбільшого напруження
відряджалися козацькі залоги, окремі запорожці вступали у сутички з
гарнізонами російських фортець, розганяли пости, руйнували споруди,
нищили вогнем незаконні оселі. Разом із тим отаман та Кіш постійно
шукали політичних засобів вирішення суперечок. Багато разів вони
зверталися до російських урядовців зі скаргами та протестами.
Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні
перша — 1765 р., у якій брав участь сам кошовий, ні наступні — 1771,
1773, 1774 рр. — успіху не досягли. Ситуація змінилася під час
російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. Саме тоді, коли Запорозьке
Військо дало на допомогу російській армії 11 тисяч  козаків, які з
першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі.
Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих Медалей на
Андріївській стрічці, наданих Катериною II Калнишевському та старшинам.
Саме тоді на запорозьке населення ліг тягар утримання царських військ,
які розташовувалися на запорозьких землях або проходили через них.
Водночас російський уряд зайнявся будівництвом на півдні січових
територій цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Указ про
це було видано 10 травня 1770 р., а вже 13 липня 1770 р. один із
паланкових старшин повідомляв кошового, який у свої 80 років ще сам з
сідла керував козацькою кіннотою безпосередньо у районі бойових дій: «За
степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по
Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та
землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять... і нашим
степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали...». Під час цієї російсько-турецької війни Калнишевський проявив себе талановитим полководцем та керівником козацтва, за що у 1771 році його було нагороджено золотою медаллю з діамантами на Андріївський смужці. А у 1773 році кошовому отаману надали звання генерал-лейтенанта. З будівництвом лінії, яка замикала
кліщі навколо Запорожжя, змінювався тон російських урядовців у їх
спілкуванні з запорозькими властями. Майже як у завойованому краї
поводилися у Запорожжі російські офіцери та солдати. У листі графу
Остерману від 24 серпня 1770 р. повідомлялося, що вони, «чинячи між
собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів
худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угіддя
пустошать».
|
 Після ліквідації інституту гетьманства у 1764 році розпочався трагічний період в історії України, коли Гетьманщина остаточно втратила всі автономні права. Цей період пов'язаний з діяльністю імператриці Катерини ІІ.
Замість інституту гетьмана знову було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом Петром Рум'янцевим. Вже в 1765 році було ліквідовано полковий устрій на Слобожанщині, а в 1781 році - і на Лівобережній Україні. В 1783 році вийшов царський указ про закріпачення селян на цій території.
Використав запорозьких козаків в російсько-турецькій війні 168-1774 року, Катерина ІІ в 1775 році звеліла ліквідувати Запорозьку Січ як осеродок української державності, демократичного устрою та вольного духу всередині Російської імперії.
Саме в цей останній період існування Січі кошовим отаманом був Петро Калнишевський. Його було заслано на Соловки.
 Доля козаків склалася по-різному: деякі перейшли до селянського та міщанського стану,окремі представники козацької старшини зазнали переслідувань, найнепокорніші запорожці подалися за межі Російської імперії та заклали Задунайську Січ.
З 1783 року лівобережні козацькі полки було перетворено на регулярні полки російської армії.
Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років знов постала потреба в козаках, і імператриця у 1788 році видала указ про формування з колишніх запорожських козаків Чорноморського козацького війська. Надії козаків на відродження Січ на Запоріжжі не виправдалися. Але їм надано було право поселитися на землях між Кубанню та Доном, що і відбулося у 1792 році. З 1860 року Чорноморське військо продовжило свою історію під назвою Кубанське козацьке військо. |
| |
 | |  |
|
| Форма входу |
|
|
| Пошук |
|
|
|
